Упевнені кроки до кравецької майстерності роблять донечанки - слухачки Рівненського центру профтехосвіти державної служби зайнятості

     Олена Голенко - швачка зі стажем. Їй завжди подобалося шити обновки для себе і своїх дітей. Були навіть такі непрості часи в житті Олени Вікторівни, коли це її захоплення допомагало заробляти гроші для родини.

     – Обрати швацьку професію хотіла відразу після школи, – пригадує жінка. – Проте батьки мій вибір такого фаху не схвалили й порадили вивчитися на кондитера. Я прислухалася до їхньої думки, але навчання так і не закінчила – не лежала душа до цієї справи.

     Останні тринадцять років жінка працювала комерційним агентом на залізниці у рідному Донецьку. Їй подобалася ця робота, а шиттям займалася у вільний час – для себе, дітей, друзів і знайомих. Одне слово, розмірене життя, як і в багатьох українських родинах. Олена Вікторівна думала, що так буде завжди. Аж поки в Донецьку не почали стріляти, гинути люди. Відразу розсипалися усі мрії й надії.

     Подружжю Голенків і їхнім п’ятьом дітям дуже не хотілося кидати рідне місто і їхати в невідомість. Однак загроза життю була настільки реальною, що вони не стали ризикувати й переїхали в Рівне.

     – Мій чоловік за професією будівельник, свого часу йому доводилося бувати на західній Україні, зокрема в Луцьку, – розповідає Олена Вікторівна. –      Часто пропонував переїхати сюди жити, та я сприймала це як жарт. Тепер цей жарт став реальністю, хоча й за сумних обставин.

     Родина Голенків вже адаптувалася до нового місця проживання й намагається розпочати все з чистого аркуша. З Оленою Вікторівною та її донькою Русланою я познайомилася в Рівненському центрі профтехосвіти державної служби зайнятості, де обидві здобувають професію кравця.

      Взагалі то у Руслани, яка торік закінчила в Донецьку 11 класів, душа лежить до медицини. Але коли в центрі зайнятості порадили повчитися на кравця, погодилася. Єдине, що дівчину не влаштовувало, це термін навчання – 8 місяців.

     – Тепер маю інше бажання – вчитися якомога довше, – переконує Руслана. – Мене це так захопило. Вже навіть пошила спідницю для меншої сестрички, а собі – брюки. Я раніше ніколи шиттям не займалася. Тепер виявилося, що це дуже цікава справа. Можливо, це наш майстер виробничого навчання Оксана Миколаївна зуміла так зацікавити, але мені дійсно все подобається. Багато навчилася, багато вмію. Навіть якщо не вдасться майбутнє трудове життя пов’язати з професією кравця, навики і знання нікуди не дінуться. Це те, що повинна знати і вміти кожна жінка. Дуже вразила навчальна база – сучасні машини, обладнання, технології. Одне слово, мені навчання в радість.

     А Русланина мама, Олена Вікторівна, тепер має можливість реалізувати свою дівочу мрію – навчитися шити професійно. Хоча вона вже давно дружить з голкою і ниткою, у Рівненському центрі профтехосвіти державної служби зайнятості щодня дізнається багато цікавого, набуває нових знань і навичок.

     – Найбільше радію за дочку, – поділилася враженнями жінка. – Так приємно дивитися, як моя Руслана вправно розкроює тканину, вміло працює за швейною машиною, радіє кожній пошитій власними руками речі. Щодо мене, то я сама попросила у центрі зайнятості, щоб мене направили на курси кравців. Я не новачок у цій професії, тож сподівалася, що зумію підвищити свій рівень і професійно вирости. Мої сподівання справдилися на сто відсотків. І не тільки щодо швацької майстерності, а й комп’ютерної грамотності. З нетерпінням чекаю, коли зможу попрацювати на сучасній вишивальній машині. Вдячна викладачам центру і спеціалістам служби зайнятості, які щиро переймаються проблемами людей, котрі опинилися в складних життєвих ситуаціях.

    Майстер виробничого навчання Оксана Мирончук хвалить старанність і мами, і дочки та упевнена, що їм вдасться успішно опанувати професію.

     Дуже хочеться, щоб мир нарешті прийшов в Україну, і Олена Вікторівна мала можливість повернутися з дітьми в рідний Донецьк. Сподіваюсь, їм з Русланою стануть у пригоді знання і навички, які вони здобудуть на курсах кравців. І вони з вдячністю згадуватимуть тих людей, які опікувалися ними під час тимчасового перебування в Рівному, допомагали пережити життєві негаразди, здобути перспективну професію, яка ніколи не виходить з моди.

Тетяна КОЖАН