Історії успіху

Те, що нас не вбиває робить сильнішими

Наближаємо Перемогу! Працюємо заради Миру!

Жінка, як вербиченька – приростає там, де живе її доля. Наталія Гупалюк народилася і виросла в Острозі. У 18 років закохалася, вийшла заміж і поїхала за чоловіком на Херсонщину. Жила родина поблизу Залізного Порту. Там народилися найдорожчі чоловіки у житті – її двоє синів. Жінка здобула освіту, працювала соціальним працівником у службі для сім’ї, дітей та молоді. Море рівномірно зітхало за вікном і, здавалося, спокійне щастя триватиме завжди. І тут зненацька розпочалася війна, окупанти вже у перший день зайняли їхній населений пункт. Стало страшно, бо ніколи людське життя не коштувало так дешево.

- Організовувати демонстрації беззбройній людині перед окупантом з автоматом у руках – безглуздо, Тож ми протиставили їм нашу мовчазну непримиренність – відмовлялися від російських паспортів, не брали їхньої гуманітарної допомоги. Ми чекали СВОЇХ! – розповідає Наталія Гупалюк. – Наші вулиці опустіли, люди пересувалися перебіжками, озираючись. Не було Інтернету, зв’язку. Ніхто не знав, як далеко просунувся ворог, невідомість просто вбивала, але ми вірили, ні, ми знали, НАШІ повернуться.

Розлютовані тим, що події розвиваються не за їхнім сценарієм, що населення не зустрічає «асфабадітєлєй» квітами, окупанти заблокували найменшу можливість доставки продуктів у магазини, ліків – в аптеки. І тоді люди знову протиставили їм монолітну згуртованість. Всі медикаменти, навіть протерміновані – хто що мав, – у кульочках позносили у аптеки, а там аптекарі їх ділили по дві-три таблетки і давали тим, хто потребував. Фермери потихеньку мололи зерно у віддалених селах і привозили муку у пекарню. Жінки позбирали дріжджі і теж принесли у пекарню, де з них зробили закваску, на якій пекли хліб. В умовах окупації люди згуртувалися, як ніколи..

У батьківську хату Наталія повернулася у червні минулого року, після того, як її застерегла колега по роботі: «Тобою, як соціальним працівником служби в справах сім’ї, дітей та молоді, який має відомості про різні категорії населення, зацікавилися окупанти. Тікай!». Наталія розуміла, що окупанту потрібні списки і контакти вразливих категорій населення, яких вони могли б підкуповувати різними подачками, але, головне, списки учасників бойових дій та їх родин, АТОвців, ветеранів, яких вони просто фізично знищували. Тому вона цілу ніч палила документи, знищувала усю інформацію у комп’ютері, а потім покидала у машину речі, які трапилися під руку, посадила сина і сусідську дівчинку (дитину попросила вивезти мати) й втекла.

– Все вирішували години, – розповідає Наталія. – Вручила свою долю і долю двох дітей Богу, бо тільки на нього Єдиного була надія успішно подолати той шлях. Їхала полями, плуталася грунтовими дорогами, спостерігала потрощену військову техніку, то тут, то там із землі стирчали хвости ракет, – пригадує Наталія. – Таким чином проїхала 400 кілометрів, подолала понад 50 постів. Розумію, що мені просто пощастило – вороги не встигли внести мене у спеціальні списки «невиїзних», а тому я проїжджала пости і ніхто мене не зупиняв.

А у Василівці вже формувалася колона на Запоріжжя. Увечері на дві години сторони припиняли вогонь, щоб люди могли подолати так звану «сіру» зону. Наталія звернула увагу, що авто, які прибули зі сторони Маріуполя були посічені осколками, побиті, без вікон, прошиті кулями – аби тільки їхали.

- Припинення вогню можна було назвати умовним, бо це якраз ЗСУ припиняли вогонь, а окупанти – ні. Тож жодної впевненості у тому, що доберемося до Запоріжжя живими не було ні у кого. Але нам знову пощастило, того дня була тиша. Я їхала і бачила, що не усім біженцям вдавалося подолати оту сіру зону – було чимало потрощених, згорілих чи підірваних на мінах легковиків, а в них же їхали люди, які мали надію вирватися з пекла війни.

Біля «Епіцентра» у Запоріжжі їх зустріли волонтери, які нагодували біженців, допомогли влаштуватися. Одразу в роботу включилися психологи, працівники служби в справах дітей, поліція, медики і юристи.

Із Запоріжжя жінка без пригод добралася до Острога, до батька.  Перший час її дивувало, що вулицями спокійно ходять люди, не перебігають, не ховаються, а спокійно крокують у своїх справах, зупиняються, щоб поспілкуватися із знайомими, що у магазинах прилавки заповнені продуктами, що їжу не треба економити, розраховувати кожну порцію, щоб вистачило на довше.

Коли шок минув, Наталія стала на облік у службі зайнятості, де їй запропонували освоїти фах візажиста. Жінка погодилася, тим більше, що раніше, ще за мирного життя, на приватних курсах вона вже оволоділа професією манікюрника і робила гарними ручки собі і своїм подругам. Протягом 5 місяців вона вчилася у Рівненському навчальному центрі. Наукою робити жінок вродливицями зі слухачками ділилися майстри виробничого навчання Оксана Підлісна, Тетяна Рудик та Тетяна Лук’янчук. Протягом терміну навчання Наталія жила у гуртожитку навчального центру. Під час навчання слухачка охоче брала участь в психологічних тренінгах, приходила на індивідуальні консультації, які проводили працівники психолого-виховної служби Оксана Кондратюк-Якимець та Ірина Гарнага. Як жінка визнає сама, професійна психологічна підтримка їй була дуже потрібна.

Закінчивши курси, Наталія почала працювати сама на себе і нині надає розширений спектр послуг – робить манікюр і візаж. Як доводить практика, вона не помилялася, коли оволоділа цими професіями, бо  вже має власну солідну базу клієнтів.

- У моїй роботі поєднання цих двох фахів є дуже доречним, – говорить Наталія Гупалюк. – Адже моя місія – робити наших жінок не тільки красивими, я дарую їм радість і впевненість у собі. Кожна українка – вже вродлива жінка, а я цю вроду лише підкреслюю. Буду «пускати коріння» у Рівному, де нині вчиться мій молодший син і я знайшла свою нішу як фахівець індустрії краси. У майбутньому планую розвиватися як майстер. Та найбільше моє бажання – мир в Україні. Тільки той, хто пережив жахіття окупації, в повній мірі може оцінити спокійну мирну буденність, коли можна мріяти і планувати своє життя.

Більше інформації про формування груп та умови навчання – на офіційному сайті   https://www.cpto.rv.ua

Контакти закладу освіти: 0362-68-37-95, ел.пошта cpto@cpto.rv.ua,
а також у   Telegram  Instagram  Facebook  YouTube
З питань реєстрації та направлення на професійне навчання звертайтеся до найближчого підрозділу служби зайнятості Рівненської області ,
aбо за телефоном +38096-539-53-59.